Жителі сусідніх з Червоногрудом сіл ніколи не переймалися з топонімікою і сторіччями називали урочище із замком та водопадом просто Червоне. А як інакше: погляньте на землю під ногами! Виразно-червоний серпантин веде від нирківської дороги вниз, до руїн костьолу та білих веж. Насправді вежі теж червоні – побудовані з місцевого червоного теребовлянського піщанику, просто стара побілка якимось дивом ще не обсипалася. Так і проситься колір у назву. Навіть у люстрації (описі) Червоногруда від 1765 року писалося: «У грунтах є... вапняк, червоний і такий м'який, що в дощі утворює червоні болота». Звідси – порада автомобілістам: їхати сюди краще сухою дорогою, оскільки червоні болота перетворяться на жах для вашої машини, якщо тільки вона не танк, звичайно…
Головну місцеву визначну пам'ятку – водоспад – від дороги не видно, але чим нижче спускаєшся серпантином, тим більш виразно чути його буркотливу говірку. За легендою, русло Джурина змінили у 17 столітті підступні турки, аби прискорити капітуляцію оборонців обложеної місцевої фортеці. У 19 столітті бурхливий потік приборкали два водяні млини, що стояли на водоспаді. За радянських часів втрачати таку потужність теж не збиралися: у 1956 році була побудована невелика ГЕС, від якої зараз залишилася лише сіра похмура коробка стін. Колись виробленої тут електрики вистачало на декілька навколишніх сіл.
Принаймні раз на рік тернопільські туристичні фірми влаштовують біля 16-метрового водоспаду суботники і чистять територію від сміття. На жаль, їх зусиль надовго не вистачає: загальна культура тих, хто приїжджає сюди відпочити, часто є набагато нижчою навіть за невисокий другий каскад водоспаду…
Самого населеного пункту, з ім'ям якого асоціюється водоспад, вже давно немає – село, що носило з 1945 року назву Червоне, офіційно зняте з обліку у 1970 році у зв'язку із закриттям Червоноградської ГЕС. Перші ж згадки про «Черлене місто» і місцевий дерев'яний замок зустрічаються в середньовічних хроніках під 1351 роком. На початку 17 століття нові господарі краю, магнати Даниловичі, на місці дерев'яного зводять кам'яний замок. Народна пам'ять химерно трансформувала цей факт – і тепер дехто з місцевих називає руїни «замком короля Данила». У 1615 році поряд зростає Вознесенський костьол, побудований на гроші подружжя Лісецьких.
Після турецької окупації (1672–1699 роки) на місці князевого граду залишилося лише маленьке село. Оселялися тут аж до Другої світової війни переважно поляки, яких репатріювали на історичну батьківщину в 1945-му, – ця подія знаменувала занепад Червонограда.
У 1820 році князь Кароль Понінський перебудовує замок у розкішну резиденцію, а його діти продовжили реконструкцію, перетворюючи родове гніздо на «найкрасивішу сільську садибу Речі Посполитої». Близько 1840 року над каньйоном Джурина піднімаються дві білі вежі. Їхні верхні частини – корони із зубцями – запряжені волами підводи везли зі Львова (160 км по прямій). Усередині однієї з башт облаштовується потайний хід – він зберігся до наших днів. Зубців в коронах не вистачало вже у Першу світову: тоді дуже вже відважні російські вояки забралися на вежу і для чогось спробували їх відламати. В результаті полетіли разом з ними донизу.
На високому пагорбі над замком постає сімейний мавзолей Понінських, виконаний у стилі класицизму, прикрашений барельєфом роботи геніального данця Бертеля Торвальдсена. Сім років скульптор працював над шедевром, який, перш ніж відправитися до Червоногруда, протягом року демонструвався у Варшаві. Зараз барельєф експонується у Львівській галереї мистецтв, а сам мавзолей тихо помирає, переживаючи все нові атаки мародерів…
© «Автотурист», травень 2010
