Знайти музей просто – в'їхавши до Мар’янівки, необхідно орієнтуватися на дуже красиву, побудови 2000-х років, Покровську церкву, яку видно звідусіль. Поряд з нею – буквально за 50 метрів на південний схід, на березі маленької річки під назвою Протока, стоять дві будівлі – відновлена рідна домівка Івана Козловського (власне музей) і садиба його сестри. Біля музею на високому дерев'яному постаменті, виготовленому з цілісного дуба як символ свічки, – бюст співака (немов би вогник).
У самому музеї постійно звучить голос Козловського – невидимий програвач транслює арії, пісні та романси у його виконанні (записи 1940–1970-х років), доки екскурсовод захоплено оповідає про життєвий шлях співака, про його непрості стосунки із земляками, родичами, жінками і навіть із Сталіним, котрий, як свідчить історичний переказ-анекдот, на пропозицію начальника своєї охорони генерала Власика заарештувати Івана Семеновича за якісь гріхи, відповів: «Добре, я його заарештую. А співати мені хто буде – ти, чи що?» Як-не-як голос Козловського вважається унікальним: він мав приголомшливий динамічний діапазон – від 75 (шум жвавої вулиці) до 150 (звук двигуна реактивного літака) децибел; Козловському під силу був не тільки ре бемоль, але навіть мі третьої октави – дуже і дуже високі ноти.
...Спочатку йому страшенно не хотілося покидати рідне село і вчитися у співочій школі при київському Михайлівському Золотоверхому монастирі. Опинився він там завдяки випадку: батько співака, Семен Йосипович, не знаючи нот, грав на слух на віденській гармоніці – на весіллях, вечорницях, а діти – сини Федір та Іван – йому підспівували. Дивні голоси почули мандрівні ченці, котрі й умовили батьків віддати в науку спочатку старшого Федора, а через три роки – й Івана.
Нічого не маючи проти вокалу, Іван Козловський, проте, втікав з уроків читання, вперто не бажаючи вчитися цій премудрості. Допомогло терпіння і педагогічний талант його першого вчителя – Сисоя Саєнко: немолодий педагог всаджував норовливого учня поряд з собою, на стіл клав «Буквар» і «Кобзар» та співав вірші Тараса Шевченка. Підспівувати, не знаючи слів, у Івана не виходило, тоді вчитель казав: «Навчишся читати – заспіваєш!» (до речі, саме Сисой Саєнко став прообразом Юродивого в опері Модеста Мусоргського «Борис Годунов», за партію якого Козловський у 1949 році отримав свою другу Сталінську премію; першої – у 1941-му – удостоєний «за видатні досягнення в області вокально-драматичного мистецтва»).
І все одно він радий був позбавитися цієї науки: вже будучи підлітком, Козловський якось надвечір заявився пішки з Києва до рідної Мар’янівки (а це без малого 60 кілометрів), і з порогу заявив рідним: «Я закінчив бурсу – у мене голос зник!» Вранці його спровадили назад: батько йшов слідом за сином, щоб той не звернув з дороги і таки дістався до школи і продовжив навчання.
У фондах Меморіального музею-садиби Івана Козловського – безліч оригінальних речей, що пам'ятають дотики рук людини, якій, власне, і присвячена експозиція. Що не є характерною рисою вітчизняних провінційних музейних установ, які часто обмежуються «копіями простреленої шинелі вождя» (такий експонат колись прикрашав Музей Леніна у Києві, нині в цій будівлі – Український Дім). Директор музею Козловського – Олександра Сомова – каже, що їхні фонди налічують декілька тисяч унікальних одиниць зберігання, але на загальний огляд виставлена лише мала дещиця. Всі інші, через неможливість забезпечити належну охорону, перебувають в запасниках Київського обласного державного архіву.
Серед експонатів, які можна побачити у Мар’янівці, – фото Марії Заньковецької з дарчим написом актриси, котра благословила ще зовсім юного співака. 18-річного тенора актриса почула в Києві: зал влаштував їй овацію після спектаклю «Циганка Аза», проте аплодисменти перекрив дивний голос, який виспівував: «Слава! Слава!» Марія Заньковецкая спустилася з сцени, щоб познайомитися з тим, хто так проникливо вихваляє її – і залишила про себе пам'ять у вигляді знімка.
Тут же зберігається унікальний лист від старшого брата Івана Козловського – Федора. Він датований 1934 роком і прийшов із США. Іронія долі – Іван запізнився на потяг, який в 1918-му відвіз хор Олександра Кошиця, де у той час виступали брати, на гастролі за кордон. Майже всі хористи залишилися тоді за межами батьківщини (на Україні вирувала громадянська війна), в т. ч. і Федір, який через 15 років, почувши в одному з передмість Нью-Йорка дивовижної чистоти голос, що лився з вікон музичного магазину, купив платівку, на якій значилося: «Іван Козловський» і написав братові до Мар’янівки: «Прошу тебе сказати Іване: це ти чи не ти?»
Ще одне послання – доленосне: від корифея російського театру Володимира Немировича-Данченка (1858, Грузія – 1943, Росія) із списком арій, які Іван Козловський виконуватиме у Большому театрі в Москві. Режисер, котрий ніколи не бачив співака, але чув про його талант, запросив Івана Козловського до столиці СРСР. У 1926-му він стає солістом Большого (до цього працював у Полтаві, Харкові і Свердловську) і вже до кінця життя живе у головному місті колишнього Радянського Союзу. Але чудово пам'ятає про своє коріння і в Мар’янівку приїжджає постійно.
Правда, звести власний будинок у рідному селі народному артистові СРСР, Герою Соціалістичної Праці і лауреатові двох Сталінських премій місцеві власті, як не дивно, не дозволили, відповівши в тому дусі, що, мовляв, для людини, котра має дворівневу квартиру в Москві, дача під Києвом – це вже буде занадто.
Але поки сільські заздрісники перемивати кісточки Івану Козловському, він не втомлювався робити все можливе для села: добивається, щоб саме у Мар’янівці побудували сільську музичну школу (спочатку вона планувалася як республіканська для особливо обдарованих дітей, що народилися у сільській місцевості); списані з Великого театру музичні інструменти, а також меблі і килими правдами й неправдами переправляються до Мар’янівки (зокрема, нині в школі є шість роялів, на одному з яких грав Сергій Рахманінов); вчителів для «музикалки» співак знаходить в Західній Україні і умовляє переїхати під Київ.
Ще один проект Козловського – камерний за розмірами парк, що складається з двох перетнутих різновеликих алей у вигляді архієрейського хреста (хрест з розміщеною на перетині перекладин іконою Богоматері) у терновому вінку, роль якого виконують висаджені по колу кущі. Приїхавши до Мар’янівки востаннє у 1985 році, Іван Козловський неквапом разом з вчителями і учнями музичної школи пройшовся парком, зупинився просто на перетині алей і, помовчавши, сказав: «Я хочу, щоб мене поховали саме тут». Після цього він прожив ще вісім років, але останній притулок знайшов не в рідному селі, а на Новодівочому кладовищі Москви – у будь-якому російському довіднику Іван Козловський позиціонується як «російський співак», «срібний голос Росії», «геніальний представник російської вокальної школи» – без будь-якої згадки про те, що, власне, на російську сцену він вийшов, вже будучи повністю сформованим вокалістом. Сформованим саме в Україні...
Щороку навесні Козловський і відомі українські літератори – Максим Рильський (дуже близький друг співака), Павло Тичина, Микола Бажан та інші – висаджували у Мар’янівці яблуні, груші, інші фруктові дерева. І часто наступного дня після від'їзду іменитих гостей мар’янівці викопували саджанці, а то й глумливо пересаджували їх догори корінням. Козловський все одно твердив: «Нічого – зацвітуть яблуні в садах мар’янівців!» – і наступного року закладав сад наново. І сад дійсно прижився й продовжує квітнути та плодоносити.
І за всім цим, безумовно, спостерігає душа Івана Козловського – людини, котра майже сторіччя несла свій архієрейський хрест (бо в співочій ієрархії він і був чимось на зразок архієрея) служіння мистецтву…
© «Автотурист», червень 2010
