архімандрита Києво-Печерського монастиря, який саме при ньому став лаврою (тобто, здобув право на самоуправління та не підпорядкування місцевим церковним властям) – у Радомишлі було засновано першу в Центральній Україні паперову фабрику – саме там, де потім був побудований млин, а нині формується музейна експозиція. Вироблений тут папір переплавляли до Києва човнами – по Тетереву та Дніпру – і він повністю забезпечував потреби Лаврської друкарні упродовж 17–18 століть, а потужності Радомишльської папірні у перші вісім років її існування дозволили ченцям-друкарям видати книг більше, аніж всі інші друкарні тодішньої України. Правда, папір цей вирізнявся невиразним сірим кольором, однак був вельми міцним, кожен аркуш містив водяні знаки папірні із гербом Єлисея Плетенецького.
Папірня Радомишля змінила не тільки видавничу справу в Україні, але й етнічний склад населення цього містечка. По-перше, кошти, вкладені за сприяння Плетенецького у будівництво, були вражаючими для цієї лісової провінції (лісів, до речі, і дотепер тут вистачає – Радомишль на карті виглядає сірим анклавом серед зеленого безмежжя). По-друге, тут виникла ще одна дивовижа – німецькі поселенці, яких було залучено до виробництва паперу. Майстри із Німеччини утворили у місті свою колонію, члени якої, окрім папірницької справи, займалася сільським господарством, млинарством, виготовленням сільгосптехніки. Вони мали свою школу, лютеранську церкву і кладовище. На базі їх поселення навколо папірні поступово виникає село з також назвою – Папірня, яке було самостійною адміністративною одиницею до 1960-х років, доки не злилося з Радомишлем.
Історики до цього часу сперечаються, скільки пропрацювала папірня. Діапазон дат ймовірного припинення її діяльності складає майже сто років: від 1648 року – до середини 18 століття. У будь-якому випадку на початок 20 століття вона представляла собою суцільні руїни, на яких у 1902 році постає нова промислова споруда – млин, спочатку – паровий, згодом – переведений на електрику. Після Другої світової війни він виявився занедбаним і фактично повторив долю папірні – доки за нього не взялася Ольга Богомолець.
За чотири роки було фактично заново зведено споруду, яка є різноплановим комплексом – тут і музей, і концертна зала, і міні-готель, і трапезна. Крім того, поступово формується дендропарк навколо закладу – із вигадливими містками, джерелами, що б'ють просто із-під землі, затишними стежками і міні-скульптурами. Вхід до музею охороняють середньовічні кам'яні лицарі, а на стежках парку схиляють голови янголи. На місцевому озерці, схилившись над книжкою, пливе у вічність на кам'яному човні кам'яний же Єлисей Плетенецький. Скульптуру цю за 150 днів із габро та лабрадориту виготовив канадський скульптор Влад Волосенко. Освятили і відкрили композицію у 2009 році з нагоди 365-ї річниці смерті архімандрита.
Основа експозиції – це українські домашні ікони із приватної колекції Ольги Богомолець. Зібрання було сформоване упродовж понад 15 років, до нього входять образи, які писалися для домашнього вжитку народними майстрами і прикрашали житла українців протягом 16–20 століть. Зали розповідають не тільки про ікону як таку, але й про її долю в житті українського народу, зокрема, вражаючі свідчення зібрані у невеличкій експозиції, де представлені образи, спаплюжені у 20 столітті комуністичною владою: прострелена ікона, замальовані лики святих, поверх яких виписувалися нові – світські – сюжети, скриня, виготовлена із частин ікон.
Колекція систематизована по регіонах України, в кожному з яких народний іконопис мав свої оригінальні особливості, починаючи з манери виписування ликів святих – і закінчуючи кольором фону. Розмаїття видів та тематик велике: тут і ікони-складники, з якими гуцули прямували на полонину влітку, і образи, створені на склі, і лики святих – покровителів шлюбу чи заступників конкретної родини, і ікони, які охороняли козаків під час походів, і зображення «рідкісних» святих, котрі відповідали за ту чи іншу сторону життя простої родини. Техніка невідомих майстрів – невибаглива, однак – щира...
Сходові переходи виводять відвідувачів «Радомишльської папірні» до просторої кімнати урочистостей – тут можна взяти шлюб в оточенні скульптур, ікон та затишної атмосфери старовинного маєтку. А можна спуститись ще нижче – до музичної зали на 150 місць, акустичні можливості якої – на рівні кращих європейських взірців: все створювалось і випробовувалось спеціально для проведеннях музичних вечорів.
Ця зала, як і належить місцю із середньовічною історією, вже має власну легенду: кажуть, що послухати
концерти та прохолодитися від спеки сюди прокрадається жабка Гертруда – витончене фортепіано приховує від допитливих відвідувачів її сховок – маленьке джерело, що утворилося уже після спорудження приміщення.
До «Радомишльської папірні» після того, як вона почне повноцінно функціонувати (залишилась дещиця робіт) можна буде завітати не на кілька годин, а на кілька днів: гостям тут запропонують затишні номери. До того ж відновлено трапезну із прадавньою піччю-каміном, до якої вбудовано місткість для приготування страв на 50 літрів. А в одному із приміщень планується реконструювати технологію виготовлення паперу з рослинної сировини, відвідувачі зможуть власноруч виготовити «персональний аркуш» на згадку про Радомишль...
© «Автотурист», серпень 2011