Муза – це звичайна липа, Поет – Павло Тичина. Це «дерев’яно-літературне» поєднання багато про що скаже будь-кому, хто знає про Тичину більше, аніж це належить за шкільною або вузівською програмою. Шелест саме цієї липи описаний в знаменитому вірші – одній з вершин української інтимної лірики:
«Ви знаєте, як липа шелестить / У місячні весняні ночі? / Кохана спить, кохана спить / Піди збуди, цілуй їй очі. / Кохана спіть... / Ви чулі ж бо: так липа шелестіть. / Ви знаєте, як сплять старі гаї? / Вони все бачать крізь тумані. / Ось місяць, зорі, солов’ї... / «Я твій», – десь чують дідугани. / А солов’ї!.. / Та ви вже знаєте, як сплять гаї!»
Одна з найгеніальніших і найтрагічніших фігур української літератури 20 століття – Павло Тичина, народився в Пісках, розпочавши тут шлях, який вивів його, за словами Василя Стуса, на «Голгофу слави». Витоки майбутньої популярності виглядають нині по-сільському просто і непримітно: будинок поета, відновлений за кресленнями його родича, архітектора Андрія Ноздріна і спогадам сестри Оксани. Тут в 1981 році був відкритий музей Павла Григоровича. Всередині – проста обстановка, невибагливий і типовий інтер'єр житла сільського диякона-псаломщика, яким був батько – Григорій Тимофійович. У хатині не тільки розміщувалася велика сім'я: батько, мати, п'ять дочок, чотири сини, але і школа, яку створив Тичина-старший.
Поет писав, згадуючи дитячі роки: «У нашій хатині в першій кімнаті із земляною підлогою (а була ще й інша
кімната, з дерев'яною підлогою) стояли дві довгі парти. За кожною партою сиділо душ по десять, або ж по дванадцять учнів. Не знаю, скільки мені тоді виповнилося років, коли я однієї зими вже підсаджувався то до одного, то до іншого учня і якось швидко, непомітно для себе навчився читати».
Рідна домівка Тичини була спалена німецькими окупаційними військами у 1942 році, так само як і всі Піски – «за зв'язок з партизанами» (як воно насправді було – розпитаєте у доглядачів музею, або ж у місцевих 
старожилів). Згоріла і церква, біля якої стояло дерево (нинішній сільський храм побудований на німецькі гроші – як компенсація провини за скоєне 70 років тому). Але липа вижила – не могла не вижити. Адже вона вже не просто дерево, вона – персонаж вітчизняної літератури, який, на відміну від сотень «дубів Хмельницького» і «верб Шевченка», дійсно пам'ятає того, хто її оспівав.
Дивовижна настроєність на природу – унікальна риса тичинівського світосприймання. Вона – вроджена і вихована одночасно. Вміння чути та слухати поет успадкував, швидше за все, від батька, про якого писав: «Слух у батька був дуже тонкий. Це не тільки стосувалося співу. Бувало, увечері на призьбі: «Ану, цить, Павлушо! Ось чугунка на Бобровицю їде, чуєш, як торохтить?» Зазвичай, я не міг так напружувати слух, тим більше Бобровиця від нас – 18 верст».
А ще ж були уроки в церковному хорі при Троїцько-Іллінському монастирі у Чернігові, де юний Павло слухав «срібні звуки» майстра хорової композиції Бортнянського і «важкі маслянисті» голоси ортодоксальних регентів. Незабаром до звуків музики додалися звуки слова: Тичина познайомився і з українською класикою (Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка), і з творчістю молодих дарувань (зокрема, першою збіркою віршів Максима Рильського «На білих островах»). У результаті такого синтезу саме тут, в семінарії, народжується «Ви знаєте, як липа шелестить…» – вірш, що став для Тичини першим опублікованим (журнал «Літературно-науковий вісник», Київ, 1912, №1).
Голоси рідного дому зазвучали сильно, граціозно, їх музичний настрій підтримав словесний «акомпанемент» звуків, запитань, нескінчених пропозицій. Така музика буде в кожному слові першої книги Павла Тичини «Сонячні кларнети» (1918 рік) – напевно, найкращої віршованої збірки України 20 століття, яка містить поезію світового (без жодного перебільшення і ура-патріотизму) рівня.
Потім було вбивство: у поетові загинула музика, знищена ідеологією, – «прийшла радянська пора». Від Тичини ліричного і щирого за яких-небудь 13 років був пройдений шлях до Тичини офіційного й навіки переляканого, який, за спогадами сучасників, постійно озиратиметься на київських вулицях, немов побоюючись стеження, відкладати подалі газету із зображеннями вождів, щоб, не дай Бог, не загорнути до неї випадково продукти. Але при цьому він стане депутатом, а потім і головою Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), заступником голови Ради Національностей Верховної Ради СРСР, міністром освіти УРСР.
Для радянського літератора кар'єра не просто запаморочлива – фантастична. Але для літератора істинно національного, такого, що відчуває душу свого народу, й при цьому наділеного геніальністю космічного масштабу, яку він приніс в жертву заради власного фізичного порятунку, – це була трагедія, сутність якої
ємко сформулював інший майстер слова з теж непростою, але магістрально іншою долею – Василь Стус: «Слава генія, змушеного бути пігмеєм, паяцом при дворі кривавого короля, була заборонена. Слава ж пігмея, який став паразитувати на тлі генія, була забезпечена величезним пропагандистським трестом».
Навколо Тичини «слава пігмея» закрутилася у 1933 році, коли в газеті «Правда» був опублікований вірш «Партія веде», після чого поет втратив саму сутність своєї творчості – ніжну ліричну, чуттєвість, музичність й тонку ритміку. Відтепер його музою стала не природа, не музика, а Ідеологія. Для дослідників до цих пір загадкою є те, що відбувалося в його свідомості та душі: як поет пережив вимушену зміну тональності та тематики? Чи переживав щодо цього взагалі? Чому не бунтував? Чому погодився з роллю придворного співака?
По-людському зрозуміти Павла Григоровича можна: дев'ять сестер і братів, за яких, оскільки вище за всіх з них пробився, несе відповідальність, походження – зовсім не робітничо-селянське. Завдяки офіційному статусу він врятував 
декількох родичів в період сталінських репресій. Завжди дуже співчутливо ставився до прохачів, і навіть якщо не міг допомогти ділом, то сприяв матеріально, з власної кишені (прийоми Тичина зазвичай проводив у себе вдома, у київській квартирі на вулиці Терещенківській, 5, де нині знаходиться Літературно-меморіальний музей-квартира поета). Але природа з віршів Тичини-чиновника непомітно якось зникла.
А в селі Піски на Чернігівщині як і раніше шелестить листям липа як нагадування про людину, доля якої виявилася настільки печальною. Але провина його тут навряд чи присутня – поета зламала епоха, а він, через свою вроджену (і виховану) м'якість, не міг (не хотів?) їй опиратися. Радянська влада отримала талановитого апологета, Україна – втратила того, хто міг стати врівні з найбільшими літераторами минулого сторіччя, хто умів чути, «як липа шелестить»…
«Автотурист», травень 2010