Проте ще в 17 столітті це місто чітко асоціювалося з родом Горленків, засновник якого – полковник прилуцький Лазар Горленко – закінчив свої дні страшно: у 1687 роки підлеглі йому козаки підняли бунт проти утисків старшини і кинули свого предводителя у палаючу піч – живцем. Син його – Дмитро – успадкувавши від батька полковницьку посаду і врахувавши, мабуть, сумну долю предка, став дуже шанованою в краю людиною. Але підвело політичне чуття – у 1708 році Дмитро Лазаревич зробив ставку на Івана Мазепу, став одним з його найближчих соратників і разом із старим гетьманом перейшов на бік шведського короля Карла XII, а після поразки шведів під Полтавою (1709 рік) – відправився в еміграцію. Проте після смерті Мазепи Горленко вступив у затяжний конфлікт з новим еміграційним гетьманом – Пилипом Орликом, унаслідок чого в 1714 році повернувся на батьківщину, прихопивши з собою і гетьманські клейноди. Остання обставина, очевидно, дозволила колишньому полковникові уникнути покарання, хоча колишніх регалій та положення Дмитро Горленко вже не повернув, тому помер він у безвісності – ні точної дати його смерті, ні місцерозташування могили ніхто не знає.

Поява Галаганів в Прилуках також пов'язана з подіями 1708–1709 років, а історія їх не менш драматична, ніж у роду Горленків. Це сімейство вело свою історію від козака Івана Галагана з містечка Омельник (нині – село Кременчуцького району Полтавської області). Його син Гнат очолював компанійський (вільнонайманий, добровільний) козацький полк у гетьмана Мазепи, разом з яким приєднався до Карла XII, проте, на відміну від Дмитра Горленка, швидко зорієнтувався у розкладах і ще до Полтавської баталії перекинувся назад до Петра I. На доказ своєї відданості самодержцеві всеросійському здійснив вчинок, який назавжди наклав на нього «печатку Іуди» в українській історії: 14 травня 1709 року полк Гната Галагана спільно з військами російського полковника Петра Яковлєва розорив Стару Січ на Запоріжжі, яка підтримала Мазепу. Майже всі козаки, які знаходилися там – в основному немолоді, були вирізані, а тих, хто здався у полон, Галаган наказав посадити на кіл і пустити на плотах вниз по Дніпру.

Подібне завзяття не могло бути не поміченим і не відміченим царем, котрий відомий своїми садистськими схильностями. Гнат Галаган отримав шукане – став чигиринським полковником. При цьому варто згадати, що полк в Україні в описуваний час означав не лише військову, але і основну адміністративно-територіальну одиницю. Тобто всі полковники, про яких тут ведеться мова (окрім росіянина Яковлєва), це, згідно з термінологією наших днів, – голови обласних держадміністрацій.

Одночасно з Чигирином Галаган отримав величезну проблему – запорізькі козаки оголосили йому кревну помсту, почавши справжнє полювання на полковника. Переживши декілька замахів, Гнат Іванович виклопотав у Петра I переводу на Лівобережжя, де було більш спокійно. Благо, без господаря стояв такий ласий шматок, як Прилуцький полк (Дмитро ж бо Горленко, нагадаємо, перебував на еміграції). Так Галагани більш ніж на півтора століття стали повноправними господарями тутешніх країв.

Можливо, людиною Гнат Галаган був не дуже високих моральних засад, але господарником він виявився міцним: за часів його полковництва, так само як і при синові його – Григорії, Прилуки переживають, мабуть, найбільший розквіт у своїй історії (який, втім, почався ще при Дмитрові Горленкові). До речі, на матеріалах щоденника Григорія Галагана найвидніший майстер української історичної прози сучасності – Валерій Шевчук – створив детективно-пригодницьку повість «Син Іуди», де під Іудою мається на увазі якраз Гнат Галаган.

З другої половини 18 століття Галагани поступово віддаляються від власне Прилук, зосередившись на облаштуванні маєтку у розміщеному за 37 кілометрів від міста селі Сокиринці (нині – Срібнянський район Чернігівської області). З цим місцем пов'язане ім'я найвідомішого і – за іронією долі – останнього (пережив свого єдиного сина) представника роду Галаганів – громадського діяча і мецената, засновника знаменитої Колегії Галагана в Києві – Григорія Павловича, який заслуговує окремої розповіді вже безвідносно до Прилук.

На честь колишніх володарів краю одна з вулиць в центрі міста носить сьогодні ім'я Галаганівської (колишнє найменування – Орджонікідзе). Дмитро ж Горленко навіть такої честі не удостоївся. Це не говорячи вже про скульптурні зображення: в Прилуках можна побачити пам'ятники Героям Радянського Союзу Олегу Кошовому та Івану Дубинському, котрі тут тільки народилися, а прославилися далеко за межами малої батьківщини, але не варто навіть намагатися шукати ознаки матеріального увічнення пам’яті про людей, які фактично зробили з Прилук місто, гідне сьогодні того, щоб іменуватися туристичним центром.

© «Автотурист», травень 2010