Антіне, отже, міський хлопчик, досягнувши 11-річного віку, вперше потрапляє до села, де бачить живих курей, корів і коней, дізнається, що буханки хліба не ростуть на деревах – і отримує культурний шок?
Шок якщо і був, то іншого порядку. Розумієте, я ріс в атмосфері тотального соцреалізму і повної русифікації. Мої предки – це наполегливі будівельники комунізму, котрі свято вірили у ленінські ідеали. Я, скажімо, будучи школярем, цікавився у своїх бабусь – чому, мовляв, ми живемо в Україні, а розмовляємо російською мовою, тоді як німці спілкуються між собою німецькою, англійці – англійською, французи – французькою? А бабусі у відповідь: «СРСР – це одна велика країна, а тому ти, насамперед, – радянська людина, а вже потім – українець».
І тут – півтора місяці в найсправжнісінькій глибинці, у селі Махаринці на межі Хмельницької та Житомирської областей. Тут люди розмовляють виключно українською мовою, а вечорами співають українські пісні, старші розповідають якісь легенди з сивої давнини, а мої ровесники демонструють глиняні козацькі люльки, знайдені в землі. Гратися ж ми ходимо на стародавні руїни, початкового призначення яких вже ніхто не пам'ятає.
А я ж ще хлопчак, у мене тільки-но починає складатися цілісна система світогляду, куди, унаслідок цієї поїздки, одним з основних пунктів забивається розуміння своєї причетності до великої, але маловивченої культури і до її народу-носія.
Подорослішавши, я поглибив для себе це розуміння, сформулювавши його таким чином: українська культура – це культура високоосвічених людей, і той, хто хоче її опанувати, мусить докласти істотних зусиль. Для люмпена це – непідйомний тягар, він краще буде задовольнятися культурними сурогатами, що не викликають мозкової напруги, на зразок групи «Руки Вверх» або Діми Білана. Ось і виходить, що будь-який носій і поціновував нашої культури – це високоосвічена людина за визначенням.
Через багато років після знайомства з «внутрішньою Україною» у мене відбулася, можна сказати, історична зустріч з професором-мистецтвознавцем Дмитром Горбачовим – людиною, що народилася в Петербурзі, але стала справжнім українцем по духу, дослідником українського авангарду. Він просто перевернув моє світовідчуття, пояснивши, що всі витоки російського мистецького авангарду, який для мене був еталоном, знаходяться в Україні. Казимир Малевич, Олександр Богомазов, Олександра Екстер, брати Давид, Микола та Володимир Бурлюки, сестри Марія і Ксенія Синякови – всі вони черпали натхнення в українській землі, яка просто рясніє творчістю. Більше заглибившись в предмет, я дійшов висновку, що Україна – без жодного перебільшення – це енергетичний пуп землі.
І осереддя цієї енергетики знаходиться в..?
«Оленка з Городенки», Ворхол, Поплавський та Винничук
Але, здається, це явище вже має визначення – кіч, примітивізм?
Це якщо говорити про стиль в цілому. Ми ж мову ведемо про його локальний, концентрований національний прояв. В той же час, якщо такі художникі-примітивісти, як наша Марія Примаченко, або грузин Нико Піросмані офіційно визнані, то чому не можна те ж саме зробити по відношенню до цілої плеяди самобутніх художників?
Самобутніх в плані оригінальності творчості, або ж тільки тому, що вони творили кустарним способом?
Обидві ознаки тут прийнятні. Наслідування – одна з невід'ємних рис сільського гламуру. Існує декілька характерних сюжетів, що є в своїй основі копіями з німецьких поштових листівок часів Першої та Другої світових воєн: русалки, лебеді, голубки-ангелочки. Є багато варіацій на теми картин Миколи Пимоненка – наприклад, «Ховайся, Петре з Наталкою, бо йде мати з качалкою». Але присутні також й оригінальні замальовки. У будь-якому випадку сільський художник навіть в запозичений сюжет привносив своє бачення, розуміння, колористику, а тому – творив оригінальне мистецтво.
До речі, я забув згадати найзнаменитішого і найбільш комерційно успішного представника українського
сільського гламуру 20 століття – Андрія Вархолу, родове коріння якого – в українському анклаві Пряшевського краю Словаччини. Весь світ знає його під ім'ям Енді Уорхола і називає культовою персоною в історії поп-арту та сучасного мистецтва в цілому, «великим провокатором». Але ж коріння-бо його творчості – саме в ментальності, оскільки сільський гламур – це і є своєрідна художня провокація. І моя мета – вивести його в площину народного поп-арту.
Хто-небудь з професійних мистецтвознавців погоджується з цією теорією?
А вони не мають вибору. Тому що ніхто цього феномена до мене не досліджував. Я – першопроходець у цьому напрямі.
Цей феномен характерний тільки для Північної України?
Сільський гламур зустрічається скрізь. У мене є багато робіт з Черкащини, Одещини, Західної України. Тематика їх часто взаємно пересікається. Наприклад, сюжет «Оленка з оленем» – декілька його варіацій я зустрів у Городенці Івано-Франківської області, але попадаються вони і на Сумщині. З єдиною відмінністю: якщо на півночі фоном картин служить озеро, то на заході – карпатський пейзаж.
Проте класичний варіант – це все-таки названий ареал. Адже свого часу було багато імпресіоністів, але широка публіка знає лише невеликий перелік імен тих, хто досяг вершин у цьому напрямку живопису. Так і тут – є кращі зразки, зосереджені між Ніжином, Ромнами і Конотопом, – і є інші, теж непогані, але ширше розсіяні в межах України.
Добре, це – образотворче мистецтво. Але Антін Мухарський не як теоретик, а як практик сільського гламуру виступає у вокальному жанрі...
Ну, тут, мені далеко до метра сільсько-гламурного вокалу – Михайла Поплавського. Моє ставлення до нього пройшло багато етапів: від повного неприйняття й іменування всього, що він робить, «жлоб-артом» – до поступового усвідомлення того, що Поплавський – кров від крові, плоть від плоті нашої землі і народної культури, подобається нам це чи ні.
Я, як типовий міський сноб, котрий вихований на кращих зразках світової культури, спочатку жахався і твердив: та ви що, друзі мої, це жлобство, жлобство і ще раз жлобство. А потім усвідомлюєш: іншого на наший землі немає, і тому варто чесно собі сказати – ми ніколи не станемо французькими шансоньє і англійськими бардами, тому що в нас відсутня відповідна культурна основа. Що б ми не робили – ми наслідуватимемо: вся ця молодіжна і інша мас-культура – адже вона привнесена ззовні і не має жодної цінності, оскільки є вторинною. А Михайло Михайлович – він первинний в своїй основі, унікальний культурологічний феномен української землі.
Органічний чи створений штучно?
Органічний. Вокальний сільський гламур існував в народі завжди, просто Поплавський поставив його на шоу-рейки. Можна сказати і так: сільський гламур – це фолк, який намагається стати міським шансоном. Подібно до сільського жителя, який не діє в полі своєї традиційної, автентичної системи координат, а намагається копіювати якісь міські поведінкові схеми.
І, нарешті, літературний сільський гламур - це?..
Ось тільки Диканька підвела...
Які найулюбленіші місця Антіна Мухарського в Україні, крім ареалу сільського гламуру?
На Київщині – це Яготин. Фантастичні місця, фан-тас-тич-ні! Особливо – тамтешні мальовничі озера. Адже це ще й батьківщина Катерини Білокур, геніальної народної художниці, твори якої можна побачити в її рідному селі Богданівка Яготинського району, а також в Яготинській картинній галереї.
Обов'язково також попросіть місцевих жителів показати мисливський будиночок Микити Хрущова – стару будівлю, не позначену на жодних туристичних картах. У ньому у 1960-х роках приймали Фіделя Кастро. Поряд – новіша будівля, побудована вже в брежнєвські часи. Там, правда, руйнування, хаос і запустіння повне, але людина з фантазією зможе змоделювати для себе якісь картинки...
Люблю поїхати до Переяслава-Хмельницького, в етнографічний музей просто неба – він більш камерний, ніж Пирогів під Києвом, але там велика концентрація артефактів української історії. Та і сама подорож з Києва до Переяслава по трасі, котра в'ється через лівобережні луки, – дуже мальовнича. Особливо восени, у вересні-жовтні.
Тобто, перевагу перед іншими регіонами віддаєте Київщині?
Та ні, ось вже три роки підряд ми відпочиваємо сім'єю в Приморському – на Одещині, біля Вилкового, в гирлі Дунаю. Там дача або, більш правильно буде сказати – ранчо у Володимира Горянського – нашого близького друга. Його дружина Лариса – дуже, до речі, патріотично налаштована людина – викупила стадо кіз (близько 60 голів) і робить свою бринзу. А поряд вже формується цілий фермерський конгломерат – в сусідніх господарствах вирощують страусів, в'єтнамських свиней, роблять незрівнянні бессарабські вина.
А як сама «українська Венеція» - Вилкове?
Як на мене, так до Венеції це містечко сильно не дотягує. Мені тутешні краї особисто більше нагадують «український Єгипет» – із-за широкого використання річкового мулу, з якого тут навіть намивалися острови. До місцевого колориту також варто віднести старовірів-липован. Ось тільки добиратися туди дуже непросто через погану, навіть жахливу дорогу зразка 1940-х років.
Ще з моїх улюблених місць варто згадати Ворохту на Прикарпатті.
Так це вже «заїжджена» класика...
Класика - це Яремче. А у Ворохті, яка стоїть трохи збоку від основних туристичних маршрутів, все залишилося від радянських часів. Але Прут там також тече, підйомник там теж є, олімпійська траса для лижників, але людей – набагато менше, аніж в Славському або в Буковелі. У Ворохті залишився ще дух справжньої такої Карпатчини, особливо якщо з'їхати убік від траси і поселитися в хатині у вуйка-гуцула.
А ще мені Канів дуже подобається, Тарасова гора. Особливо коли там немає народу, не приходить пароплав з туристами – тоді там тихо і спокійно, і чутно (говорю це без патетики), як б'ється серце України.
Значить, по Україні їздите багато?
Дуже багато!
Чого в поїздках не вистачає в плані туристичної інфраструктури?
Та всього вистачає. Але проблемні місця є і одне з них – Диканька. Здавалося б, оспіване Гоголем і завдяки цьому відоме всьому світові місце, унікальне явище, туристичний об'єкт, але навіть найпростішого готелю у Диканьці немає.
У тих краях взагалі такий примітний трикутник – «Решетилівка – Опішня – Диканька». Решетилівка – це рушники і вишиванки, Опішня – кераміка, а Диканька – це воістину хутори. Єдиний ресторанчик, в якому можна поїсти, знаходиться за п'ять кілометрів від населеного пункту, а в самій Диканьці – ніде зупинитися і ніде перекусити.
Можливо, немає потреби?
Потреба є. Люди із задоволенням зупинилися б в цьому населеному пункті на днинку, оскільки там присутні
принаймні чотири яскраві туристичні об'єкти. По-перше, це Миколаївська церква, куди мати Миколи Гоголя, будучи вагітною, ходила на прощу і молилася, щоб дитина народилася живою-здоровою. По-друге, це – Троїцький храм, який, згідно з легендою, розписував коваль Вакула (старих розписів, правда, там не збереглося). Потім – арка Олександра I, російського імператора, який в'їжджав через неї до власників Диканьки князів Кочубеїв.
І, звичайно ж, розкішний бузковий сад площею в декілька гектарів, куди краще за все їхати на травневі свята, дивитися на всю цю красу, вдихати аромат і вигукувати: «Дякую тобі, Боже, що я українець».
© «Автотурист», квітень 2010